Статтю можна послухати. Якщо вам так зручніше, вмикайте подкаст.
1. Гвардійці та швидкість електричного струму
Французький абат Жан-Антуан Нолле народився в сім’ї небагатих селян, але зміг досягти багато чого – навіть був удостоєний аудієнції у короля Франції Людовіка XV. І все завдяки науці: Нолле зміг здобути хорошу освіту і став відомим вченим, винахідником та конструктором, членом Королівської академії наук.
Уславили абата ефектні експерименти. Насамперед з електрикою. Наприклад, велике захоплення у публіки викликали досліди з «електричним хлопчиком». Нолле підвішував дитину на шовкових (і тому не провідних струм) мотузках до стелі і наелектризував його за допомогою спеціальної машини.
Потім Нолле показував, як до піддослідного притягуються різні предмети. А у фіналі була ще більш ефектна демонстрація. Абат гасив світло і просив одну з присутніх дам чи дівчаток торкнутися чи поцілувати «електричного хлопчика». У цей момент між ними пробігали іскри.
Найбільший ексцентричний досвід Нолле провів у 1746 році. Він продемонстрував силу електричного струму короля. Для цього вчений збудував у ланцюг 180 гвардійців і запустив по них заряд струму. Солдати підстрибнули від болю майже одночасно. Через кілька днів абат повторив експеримент у головному монастирі ченців-картезіанців.
Можливо це переконало Але в тому, що швидкість електричного струму дуже висока.
2. Неощипані курки та швидкість вітру в торнадо
Американський математик ХІХ століття Еліас Луміс намагався з допомогою науки зрозуміти навколишній світ. Найбільше вчений відомий вивченням наслідків великого спалаху на Сонці 1859 року. Але за плечима у Луміса були й серйозніші дослідження.
Так він зауважив, що торнадо здатний повністю обскубти курку. Луміс припустив, що у такому разі реально експериментально з’ясувати мінімально можливу швидкість вітру всередині торнадо.
І вчений провів такий досвід у 1842 році. Луміс зарядив у гармату неоскупану тушку курчати і вистрілив нею вертикально вгору зі швидкістю 341 милі на годину – близько 549 км/год. Так він намагався змоделювати потрапляння курки до торнадо. Пір’я розлетілося на висоті до 20 метрів, а тіло птиці, що постраждала за науку, розірвало.
Експеримент на довгий час забули, але, дякувати Богу, наукова дискусія таки трапилася. Нехай і через 130 років із лишком після досвіду. У 1975 році хімік і метеоролог Бернард Воннегут, старший брат письменника Курта Воннегута, описав та критично оцінив досвід Луміса. Стаття отримала дуже незвичайну назву: «Ощипування курчат як міра вимірювання швидкості вітру в торнадо».
Воннегут заявив, що експеримент Луміса «залишає бажати кращого», і запропонував використати сучасніший метод розгону пташиної тушки — аеродинамічну трубу. Але навіть у цьому випадку, як наголосив метеоролог, спосіб залишається ненадійним. Все тому, що в залежності від здоров’я птиці її пір’я триматиметься краще чи гірше.
За цю критичну статтю Бернард Воннегут через 22 роки отримав Шнобелівську премію.
3. Збуджені індики
60-ті роки XX століття були епохою різних і часом дуже незвичайних експериментів. Наприклад, знайшлися вчені, які чомусь вирішили дізнатися, наскільки незначним повинен бути стимул, щоб викликати сексуальне збудження індика. Це серйозне питання зацікавило біологів з Пенсільванського університету Мартіна Шайна та Едгара Хейла.
Справа в тому, що самці диких індичок намагаються спаритися з якомога більшою кількістю самок. Це прагнення виникло через еволюцію: так особина намагається передати свої гени максимальному числу нащадків.
Щоб знайти межу сексуального збудження цих птахів, Шайн та Хейл замкнули живого індика в одному загоні з опудалом індички. Поступово вони розбирали самку частинами і дивитися на реакцію самця. У результаті вчені зняли зі штучної індички хвіст, ноги і крила, поки від опудала не залишилася голова на палиці. Однак і цей факт не заважав індику відчувати пристрасне захоплення.
Зацікавлені дослідники вирішили продовжити свій експеримент. Цього разу вони залишили самця наодинці вже з двома ляльками: головою на палиці та безголовим опудалом. І, як не дивно, індик обрав першу. Інші результати біологи отримали при дослідженні статевої поведінки півнів породи леггорн. Самці цих птахів частіше віддавали перевагу тілу без голови, ніж голові без тіла.
Хоча може здатися, що дослідження Шайна та Хейла безглузді, розумне зерно в їхніх дослідженнях було. Адже ті ж індички в неволі при промисловому розведенні нерідко розмножуються набагато гірше. Розуміння особливостей їхньої поведінки допомагає фермерам ефективніше господарювати.
4. Доктор Фокс та безглузда доповідь на конференції
1970 року в Медичній школі Університету Південної Каліфорнії на щорічній конференції підвищення кваліфікації було анонсовано виступ двох професорів. Як тема була заявлена теорія ігор. На лекцію зібралися студенти та аспіранти. Хоча ніхто з тих, хто прийшов у предметі, не розбирався, публіка залишилася в захваті: лектори розповідали матеріал жваво та впевнено, активно контактували з аудиторією.
Ось тільки пізніше виявилося, що один із виступаючих — «лікар Фокс» — ніякий не лікар, а актор, і розповідав він абсолютно безглузду абракадабру.
Виступ «лікаря Фокса» виявився спланованим експериментом трьох дослідників: Джона Уера, Дональда Нафтуліна та Френка Доннеллі. Вони за день до виступу видали акторові одну статтю на тему, а також навчили підставного фахівця говорити псевдонауковою мовою та сипати неологізмами. Ну а жартувати та активно жестикулювати він успішно міг і сам.
Спочатку «лікар» нервував, боячись, що підробку виявлять. Проте виступ пішов так добре, що наприкінці актор навіть відповів на запитання слухачів. Адже вони могли раніше бачити його в кіно чи по телевізору!
Так вчені хотіли перевірити, чи вдасться приховати абсолютне невігластво лектора та обдурити слухачів за допомогою блискуче поставленої мови та ораторської майстерності. І відповідь виявилася – так, і ще як!
5. Левітуча жаба
Нідерландський та британський фізик радянського походження Андрій Гейм у 2010 році разом із Костянтином Новоселовим отримав найпрестижнішу наукову нагороду на планеті – Нобелівську премію. Її фізикам вручили за експерименти із графеном.
Але мало хто знає про інші цікаві досліди Гейма. Так, у 1997 році він спільно з британським математиком Майклом Баррі випустив статтю «Про літаючі жаби та левітрони».
У ній дослідники описали принцип, за яким правильно налаштований електромагніт може змушувати левітувати предмети. Наприклад, краплю води, горіх, жабу чи хом’яка Тишу, якого Гейм навіть зробив співавтором однієї зі своїх статей. Теоретично так підняти в повітря можна і людину, але для цього потрібно створити велике магнітне поле, чого Гейму з Баррі не вдалося.
За це незвичайне відкриття Баррі та Гейм отримали Шнобелівську премію. Однак результати досвіду використовували у дослідженнях зі створення нульової гравітації Землі. Так що навіть досить безглузді експерименти можуть йти пліч-о-пліч з корисними науковими відкриттями.