Історія нашої цивілізації сповнена різних прикмет та повір’їв. Деколи здається, що в минулому людину буквально на кожному кроці супроводжували ритуали та суворі табу.
Цікаво, що часто одні й самі повір’я поділяли представники далеких культур — наприклад, жителі Індії, Китаю та європейці. Тому напрошується висновок: однакові прикмети та табу мали схоже психологічне коріння. Спробуємо на прикладах популярних побутових вірувань уявити, якими були очікування, надії та страхи наших предків.
Потрібно ретельно обирати подарунки
Почнемо з простої та знайомої всім теми. Подарунки люди почали підносити і приймати ще в давнину. І заборон у цій галузі було чимало.
1. Не можна дарувати дзеркало
Це табу з’явилося, мабуть, разом із першими дзеркалами. Деякі дослідники вважають, що люди свідомо створювали поверхні, що відображають ще 8 000 тисяч років тому. Щоправда, тоді вони були не скляними та покритими амальгамою, а обсидіановими. Вчені гадають, що подібними предметами користувалися і в Стародавньому Єгипті, і в Римі.
Невідомо, коли люди почали боятися дзеркал. Точніше, не самих поверхонь, а відбитків. Але ми точно знаємо, що з дзеркалами були пов’язані різні табу і забобони. Наприклад, Володимир Даль писав у книзі «Про повір’я, забобони та забобони російського народу», що розбити дзеркало вважалося поганою прикметою, і дарувати його теж не радили.
Дзеркало вважалося порталом, розбивши який можна розколоти душу на дрібні частинки і залучити хвороби. Прикмета виникла у Венеції з появою виробництва скла, для захисного покриття якого використовувалася ртуть. Розбите скло вивільняло отруту — і здоров’я псувалося. А наказ служницям, що дзеркало дороге і, якщо його розбити, станеться нещастя, переставав здаватися вигадкою.
Заборона дарувати дзеркало виникла і в Китаї. Там і сьогодні рахують дзеркало дуже поганим подарунком: за повір’ями, воно приваблює примар.
Якщо подібне ставлення до дзеркал виникло у різних частинах світу, це навряд чи випадковість. Поверхні, що відбивають, активно використовували в ворожіннях і магічних ритуалах. Можливо, люди побоювалися, що у дзеркалі прихований невідомий світ, законів якого вони не знають. І не розуміли, чого там побоюватися і як поводитися, щоб не постраждати. Тому зробили висновок, що краще триматися від нього якнайдалі.
В інших країнах та епохах забобони закріпилися через ритуали та звернення до світу душ. Звідси й повір’я, що не можна спати перед дзеркалом. Дехто каже: «Вмираємо у вчорашньому дні і народжуємось у сьогоднішньому».
Дзеркало — не лише предмет, що відбиває. Воно множить зображення в необмежених кількостях та розмірах. Згадаймо похід у дзеркальний лабіринт. Бачачи себе у проекції нескінченної кількості копій, ми почуваємося некомфортно. Навіть якщо не визнаємо забобони.
2. Неприпустимо приносити в дар зброю та ножі
І це табу мало різниться у різних частинах світу. У Китаї вважають, що подарований гострий предмет розріже дружбу чи близькі стосунки. У України заборонялося дарувати і ножі, і інші колючі та ріжучі предмети – про це теж пише Даль. І уточнює, що можна було прийняти, наприклад, шпильку, але у відповідь треба було трохи вколоти дарувальника. Сьогодні вважається, що за гострий подарунок треба заплатити бодай найдрібнішою монетою, і тоді всі небезпеки відступлять.
Можна припустити, що гострі предмети підсвідомо асоціюються із небезпекою. Тому вони вважаються не найкращими подарунками. Ну а зброю взагалі краще вибирати самостійно та купувати лише у перевірених майстрів. Тільки тоді можна бути впевненим, що воно не підведе у складну хвилину небезпеки. А на подарунок, обраний кимось іншим та зроблений незнайомим ковалем, розраховувати небезпечно.
3. Годинник – ще один небажаний подарунок
Це досить молодий забобон. Він з’явився після того, як з’явилися компактні хронометри.
Більшість прийме пов’язане з виникненням секундних стрілок, які з’явилися не так давно — наприкінці XVIII століття. У цей момент, можна сказати, час прискорився, а його інтерпретація стала більш масовою. Годинник – символ часу. І саме на годиннику, особливо на ручному, люди бачать, як час вислизає.
Складно сказати, що саме може не сподобатися людині у звичайному годинниковому механізмі. Але якщо пошукати пояснення в Мережі, можна прочитати, що з цим предметом людина віддає свій час. Або запускає зворотний відлік щасливого життя для того, хто отримав подарунок. А китайці взагалі помітили, що слово «дарувати годинник» звучить дуже схоже на фінальну фразу похоронної церемонії. Тому вони також проти такого подарунка.
І знову ми бачимо різні трактування заборони, які з’явилися у несхожих культурах. Тому можна припустити: люди спочатку зрозуміли, що чомусь бояться годинника, а потім уже почали шукати для свого страху пояснення, що влаштовують.
Час невловимий і відчутний одночасно, люди розуміли це ще до винаходу годин. Людина народжується, та її зовнішність змінюється з кожним прожитим етапом життєвого шляху.
Будь-яке знання про час, будь то вік, число в календарі чи годинник, — це конвенційність, тобто встановлена домовленість. Згадаймо Клото із Стародавньої Греції, яка пряде нитку життя. Одна сестра відміряє, а інша перерізає. А життя закінчується у людей, бо ж боги безсмертні.
До нашої ери символом невблаганного часу був Кронос, який пожирав дітей у страху за своє життя. Ототожнювався з богом Хроносом (Χρόνος – час). У такий спосіб з’явилася концепція «час нас пожирає» — так уявляли фізично те, що відбувається абстрактно. У подібних міфах зберігається і образ старіння, адже через час з’являються зморшки, змінюється голос і слабшає здоров’я.
4. І взуття теж дарувати не варто
Це табу, яке теж зародилося у минулому. Сьогодні воно діє в Індії та Китаї, а також у України. Пояснення дуже схожі: вважається, що людина у новому взутті піде від дарувальника.
Знайти пояснення цього табу складно. Згадаймо, наприклад, пісню «Валенки» — у ній героїня скаржилася, що їй нема в чому піти на побачення до коханого. Але зустрітись хочеться. Тому доводиться одягати старі діряві валянки, хоч у них холодно.
Здавалося б, взуття має бути гарним подарунком. Адже вона допоможе благополучно дістатися куди завгодно, в тому числі і до дарувальника. Але чомусь люди воліли думати про звільнення і розставання. Взагалі поганих прийме, здається, набагато більше, ніж добрих.
Не можна залишити мандрівника за дверима
Цей пункт — і тих, хто приносить подарунки. Згадайте численні казки різних народів. Часто події там починаються з того, що до хати приходить мандрівник. Його вітають, годують та укладають спати. Потім виявляється, що він може допомогти в якійсь складній ситуації. Наприклад, дати хорошу пораду чи поділитися чарівним предметом. Найчастіше сам головний герой подорожує. Як, наприклад, колишній солдат, який іде додому зі служби, — згадаймо хоча б «Кашу з сокири». Або мисливець, який вийшов із лісу.
Складно згадати казку, де герої не відчиняють двері та не дозволяють мандрівникові хоча б випити води. До того ж ми знову бачимо схожі традиції у різних народів. Історій про мандрівників чимало і в російських, і в європейських, і азіатських казках.
Які національності у нас асоціюються з зразком великодушного прийняття гостей? Згадаймо, де проходив Великий шовковий шлях: Китай, Кашгар, Алмати, Ташкент, Самарканд, Бухара, Ашхабад, Баку, Тбілісі, Єреван. Ось і відповідь.
Мандрівники в давнину були джерелами інформації. Сьогодні їй володіють журналісти та політики, а раніше – торговці і посли, дати притулок яких означало привернути до себе і поговорити про злободенне. Ми знаємо про «невідомі дали», де живуть люди з п’яними головами, саме з легенд — переказів історій мандрівників.
Виходить, не допомогти мандрівникові теж табу. Можливо, воно виникло ще й тому, що всі люди часто збиралися в дорогу. Кожен міг уявити себе дома мандрівника. Ну а далі діяло правило: як зустрінеш гостя ти, так можуть колись поставитись і до тебе. Тому залишати людину без допомоги було не заведено.
До того ж, нагодувати ближнього — устій релігії. Про закони бумеранга говорили за всіх часів і в язичництві, і в іудаїзмі, і в християнстві.
Знайти підкову – на щастя
Це нарешті не заборона, а одна із щасливих прикмет. Рідко хто не чув, що випадково знайти підкову біля дороги — на превелику удачу. Цю знахідку часто вішали над дверима будинку. Вважалося, що вона принесе щастя та достаток.
Важко сказати, коли з’явилася ця прикмета. У Мережі можна прочитати, що підкови вважалися талісманами удачі ще Стародавньому Єгипті. Прихильники цієї гіпотези розповідають легенду про те, що коні фараонів цокали підковами із чистого золота. Тому знайти важку деталь царської збруї було насправді великою удачею, особливо для бідняка.
Проте сучасні вчені заперечують цю теорію. Вони стверджують, що в Єгипті коні обходилися без підків. А традиція захищати копита скакунів, найімовірніше, з’явилася спочатку в Європі, потім у Центральній Азії. І лише потім дісталася Єгипту. Але легенда про щасливі підкови досі живе і в Азії, і в європейських країнах.
Спробуємо поміркувати, чому прикмета така популярна. Підкова це цінний метал. Її можна було вигідно продати ковалю. Тому знайти підкову означає стати трохи багатшими. Ну а закріплена над дверима, ця деталь нагадувала про те, що щастя можливе, що успіх часом зовсім поруч. Людина налаштовувалась на добре і вірила, що доля її захистить.
Можна вважати, що табу та забобони виникали, коли людина стикалася зі своїми страхами і не могла контролювати те, що відбувається. Ну а щасливі прикмети допомагали відчути себе під захистом незрозумілих, але прихильних сил.
Віра у прикмети існує скрізь. Наші бабусі та дідусі чи батьки досі не передають щось через поріг чи обходять чорного кота.
Чи потрібні прикмети сьогодні? Так, якщо вони добрі або нічого не значущі. Наприклад, посидіти на доріжку, щоб шлях виявився успішним. Подібні дії правдивіше назвати ритуалами, які можуть переналаштувати або структурувати, їхня дієвість часто застосовується в психотерапії. Звичайно, якщо ви продовжуєте працювати над собою, а не сидите навпроти грошової жаби і не тріть їй пузико в очікуванні багатств.
Завершу відомим французьким прислів’ям “Aide toi et le ciel t’aidera” – “На Бога сподівайся, а сам не плошай”.
