23 червня у широкий прокат вийшов «Місто астероїдів» — новий фільм Веса Андерсона. Чергова робота режисера радує блискучим візуальним рядом, але майже не викликає емоцій.
Про творчий глухий кут Уеса Андерсона говорять постійно. Режисер з, ймовірно, найвпізнаванішим стилем просто приречений на таку реакцію. Але по-справжньому голосно про самоповтори заговорили після «Французького вісника». Здається, і сам Андерсон під час роботи над «Вісником» зрозумів, що щось йде не так, а тому в новому фільмі спробував погратись зі звичними елементами та налаштуваннями. Тому «Місто астероїдів» і вийшло таким особливим — не факт, що у хорошому розумінні.
Уес Андерсон — за традицією — водночас режисер, сценарист та продюсер картини. Оператор Робер Йомен, який зняв усі фільми Андерсона. Композитор Олександр Деспла, який написав музику до п’яти останніх картин режисера.
«Місто Астероїдів» рясніє гігантською кількістю зірок, багато з яких з’являються лише в одній-двох сценах. У фільмі знялися Тільда Суінтон, Едрієн Броуді, Том Хенкс, Марго Роббі, Джейсон Шварцман, Скарлетт Йоханссон, Брайан Кренстон, Метт Діллон, Едвард Нортон, Стів Карелл, Віллем Дефо, Лев Шрайбер і, як не парадоксально, інші.
Фільм поділено на кілька рівнів, але все збудовано навколо п’єси: 1955 рік, молоді астрономи приїжджають до Астероїд-Сіті на наукову конференцію. Через непередбачені обставини влада оголошує карантин, тому з’їзд затягується. Дорослі та діти намагаються з’ясувати, що взагалі відбувається.
Найскладніший механізм зі старими деталями
«Місто астероїдів» — фільм із заплутаною структурою. Із самого початку глядач бачить, що те, що відбувається на екрані, — частина п’єси, яку показують у Нью-Йорку та знімають для телебачення. Основний сюжет займає трохи більше половини екранного часу, решта хвилин іде на метанаративи — наприклад, актори обговорюють свої ролі, а драматург доповнює персонажів. Пояснювати структуру «Міста астероїдів» складніше, ніж стежити за нею, просто тому, що вона чудово збудована.
Якщо ж розбирати фільм за елементами та всерйоз оцінювати кожен із них, то все блискуче. Хоча це зрозуміло і до перегляду, адже йдеться про роботу Уеса Андерсона. Десятки чудових акторів, блискучі костюми, пачка смішних жартів, симетрії, шрифти, панорами – все, що Андерсон носить з розкадровки в розкадровку, є і тут, причому з найвищими стандартами якості.
Менше життя
Як і у «Французькому віснику», Андерсон знову кришить історію на шматки, працюючи над кожним окремо. Цей підхід дуже впливає сприйняття.
«Місто астероїдів» не оголює почуття, всі емоції — максимально награні і навіть химерні. Очевидно, що це пов’язано із самим форматом картини. Однак здається, що майже повна відсутність реальних (або маскуються під них) емоцій губить картину.
В одній із перших сцен діти закопують порох своєї матері і чаклують, сподіваючись, що вона воскресне. Все це виглядає трагічно, наївно і при цьому викликає усмішку. Згодом виявиться, що це одна із двох-трьох сцен, які звикаєш бачити у фільмах Андерсона.
Тепло-похмурі дитячі страхи та надії, які емоційно заповнюють найкращі фільми Андерсона, у «Місті астероїдів» стають простим інструментом. Умовно кажучи, страждання персонажа потрібні лише для того, щоб посунути сюжет, а самі по собі вони не дуже цінні. Такий сухий, навіть цинічний підхід перетворює «Місто астероїдів» на інтелектуальну розвагу, під час якої глядач вгадує відсилання, сміється після добрих жартів і розуміється на структурі фільму.
Рефлексія та боротьба з самоповторами
Після виходу «Французького вісника» здавалося, що Андерсон вперше зайшов у глухий кут, до якого завжди рухався. “Місто астероїдів” – спроба щось змінити, залишившись відданим собі. Завдання важке, тож немає нічого дивного, що режисер із нею не впорався.
Складна структура, метарівні та непристойно велика кількість персонажів та сюжетних ліній покликані пожвавити звичні елементи. Проте незв’язаність окремих історій робить фільм менш живим. Швидше вийшло маскування творчої кризи, причому не найвдаліше. Мабуть, було б навіть краще, якби Андерсон не винаходив велосипеда і просто зняв фільм про конференцію юних астрономів.
Якщо скласти «Місто астероїдів» та «Французький вісник», то вийде інструкція від фокусника. Те, що раніше здавалося чарами, тепер виглядає як майстерність та математика. Здається, що Андерсон втратив легкість, яка завжди виділяла його з-поміж інших живих класиків. “Місто астероїдів” – блискуча візуальна робота, але навряд її захочеться переглядати.
Щоправда, Вес Андерсон тому й геній, що його не найкращий фільм — недосяжний ідеал для більшості інших режисерів. «Місто астероїдів» з легкістю може увійти до топ-10 найкращих фільмів року, але не втиснеться і в топ-8 найкращих фільмів Андерсона.
