Чи існує мода на психічні розлади
Модники існували за всіх часів. Кілька років тому, наприклад, у медіа почали багато говорити про целіакію, і у зв’язку з цим навіть ті, кому відмова від глютена показана не була, почали уникати її в їжі. Безперечно, у людей без целіакії теж може бути чутливість до цього білка, і виняток його з раціону справді піде їм на користь. Але таких людей набагато менше, ніж ми спостерігаємо.
І мода на психічні захворювання — це не щось абсолютно нове: у минулому столітті Санкт-Петербурзька клініка неврозів мала не менший попит, ніж зараз. Але в західних країнах розмовляти про ментальне здоров’я почали раніше — ми в СНД відстали від цього тренду років на 50. Тому зараз може здаватися, що мода на вигадування психічних розладів з’явилася зовсім недавно.
Депресивні стани, «психогенні» розлади, суїцидальні тенденції — цим завжди спекулювали ті, хто хоче привернути до себе увагу, викликати почуття жалості в оточуючих чи узгодити для себе певні умови, просити про особливе ставлення до себе.
І справа не в моді, а в тому, що психічні захворювання набагато простіше симулювати, ніж будь-яку соматичну проблему.
Вся психіатрія суб’єктивна: у фахівців практично немає об’єктивних способів підтвердити або виключити якесь захворювання.
Тому завжди – і раніше, і зараз – були люди, які просто так вішали на себе діагнози та залежно від їх опису коригували свою поведінку. Однак тут важливо уточнити: не про те, що публічне висловлювання про депресію — це завжди ганебність.
Як популяризація теми ментального здоров’я змінює суспільство та психіатрію
Вік нормальної цивілізованої психіатрії у наших краях (у СНД) – максимум 10 років. До цього, за часів СРСР, була поширена каральна психіатрія, яка не приносила користь громадянам, а обслуговувала репресивний апарат: людям масово ставили мляву шизофренію за будь-якого натяку на біди з головою. І з того часу до наших днів більшість лікарів у пострадянському просторі, наприклад, вважають, що антидепресанти — це страшні та «дуже сильні» ліки, від яких треба триматися подалі.
Натомість завдяки популяризації теми ментального здоров’я стає більше як психіатрів, так і лікарів соматичних спеціальностей, які розуміють, що психічні розлади існують та їх можна контролювати. Люди, у свою чергу, усвідомлюють, що страждати це ненормально, і намагаються покращити своє життя.
За моїми спостереженнями, у країнах СНД новий серйозний пік звернень до психіатрів та психотерапевтів був під час пандемії. Люди розсілися по будинках, нарешті змогли послухати самих себе (або уважно подивитися один на одного) і зрозуміти, що їх турбує і не влаштовує.
І це принесло явні зміни на краще.
Якщо зараз у столицях у публічному місці сказати, що в тебе психіатричний діагноз, то ніхто не здивується і, швидше за все, навіть не зверне уваги.
Виходить, що стигматизація ментальних розладів явно знижується. Люди приймають можливість як власних проблем у психіці, так і проблем оточуючих у вигляді діагнозу, а не «слабкості» чи лінощів.
Однак тут є й негативні ефекти. Дуже часто спостерігаю, як люди вільно розповідають усім довкола, який у них діагноз і що за таблетки вони їдять. Чому мене особисто це розчаровує? Припустимо, дві людини обговорюють один і той же антидепресант в однаковій дозі і з’ясовують, що вона по-різному впливає на їх психічний стан і викликає різні побічні ефекти. В одного це може знизити ефект завдяки підвищенню тривожності, а в іншого — призвести до самостійних експериментів щодо зміни дози або відміни препарату.
Крім того, люди часто не замислюються над соціальними наслідками такої відкритості. Якщо ти при своєму начальнику розповідаєш, що приймаєш три різні психофармакологічні препарати на день, то навіть без будь-якої стигматизації керівник поставить для себе галочку: «Ага, якщо наступного разу людина не прийде на роботу, то, мабуть, через свою хвороби». А далі це може стати непередбачуваною сніговою грудкою.
Так, треба бути усвідомленішим, треба поширювати інформацію, але ми не живемо в ідеальному рожевому світі, де можна очікувати, що всі інші такі ж усвідомлені, поінформовані та чесні, як ти сам.
Чи нормально приміряти він психіатричні діагнози
Коли якийсь популярний блогер каже, що йому поставили СДВГ у дорослому віці і прописана терапія справді полегшила його життя, люди розуміють: ходити до психіатра не так уже й страшно, а заняття психотерапією не марні.
Вони подивляться цього блогера, спробують приміряти він діагноз, відстеживши схожі симптоми, далі поцікавляться в якогось доступного фахівця — швидше за все, від цього більше плюсів, ніж мінусів. Так підвищується уважність до свого здоров’я, нехай і манівцями.
У мене бувають пацієнти, які приходять із заявою: «Здається, маю біполярку». А в результаті після пояснення симптомів і перебігу біполярного афективного розладу людина каже: А-а-а, ясно! Так, нічого такого в мене і близько немає». Проте те, що вони в принципі задалися таким питанням і донесли його до лікаря, говорить про збільшену медичну грамотність.
Наприклад, із тим самим СДВГ: є пласт людей 20–30 років, яким не діагностували цей синдром у дитинстві, бо в 90-х до цього нікому не було справи. Лише зараз, завдяки роботі популяризаторів, вони дізнаються, що, виявляється, їхня нездатність довго концентруватися на якійсь дії — не ознака лінощів, а патологічний стан, що піддається лікуванню. І це може кардинально покращити їхнє життя, якщо діагноз підтвердиться і лікування дасть ефект.
Якщо ви помічаєте у себе тривожні чи депресивні тенденції або ще якісь симптоми, то головний критерій звернення до фахівця — «Чи заважає це життю?», а не наявність симптому.
Тобто якщо якась особливість вашої психіки позначається на навчанні, роботі, відпочинку, стосунках з іншими людьми, то є сенс сходити до лікаря.
І якщо, «примірявши» чийсь діагноз, ви помітили, що він вам близький, то немає нічого ганебного в тому, щоб прийти до психіатра і проконсультуватися на цю тему.
До кого йти, якщо знадобилася консультація
Психіатр – це лікар, який ставить діагнози та призначає лікарське лікування.
Психолог – це не лікар. Він здобуває освіту в гуманітарному інституті в обхід медичної частини. Тому не може ставити діагнози та виписувати таблетки, але може проводити психотерапію.
Психотерапія — це не про «полежати на кушетці та обговорити образи дитинства». Правильна психотерапія — це справжнісіньке тренування. Так само, як людина хитає м’язи, можна «качати» психіку та нервову систему, виробляючи навички, які будуть оберігати від тривожності, депресивних та суїцидальних тенденцій.
Тож до кого йти? До будь-якого фахівця, який є у полі зору і здається адекватним. Якщо він адекватний, але це його тема, він зможе маршрутизувати пацієнта правильно, а чи не в порожнечу.
