Є такий розділ псевдонауки – криптозоологія. Її прихильники намагаються довести, що Землі живуть представники унікальних біологічних видів — їх називають криптидами. Ось тільки офіційна наука чомусь не хоче визнавати, що ці загадкові тварини не вигадка.
Біолог Георгій Куракін на форумі «Вчені проти міфів» розповів про криптиди. І пояснив, чому дослідники впевнені, що лох-неське чудовисько, йєті, гігантська британська кішка, людина-метелик та інші екзотичні створіння живуть лише в наших головах. АНТРОПОГЕНЕЗ.РУ – організатор форуму – розмістив виступ на своєму YouTube-каналі. А tips.in.ua зробив конспект.
Як відрізнити міф від наукової гіпотези
У науці є поняття фальсифікованості та нефальсифікованості будь-якої теорії. Цей термін ніяк не стосується можливості підробити результати експериментів або переконати наукову спільноту в некоректних висновках.
Фальсифікованість – це можливість доказово спростувати теорію. Наприклад, провести експеримент, який покаже, за яких умов гіпотеза вірна і де межа, за якою вона перестає працювати.
Якщо теорія нефальсифікована, ми ніколи не зможемо її довести чи спростувати науковими методами. Приклад – існування каміння, що воскрешає, в сазі про Гаррі Поттера. Відповідно до цієї теорії, якщо ніхто не бачив цей предмет, значить неможливо стверджувати, що його немає в природі.
Герміона як прихильниця наукового підходу каже, що це абсурд. Адже неможливо зібрати все каміння на планеті і перевірити, чи не є якийсь із них воскресаючим. Отже, теорія ненаукова. Якщо хтось не згоден — нехай доводить, що камінь і справді існує, а не вимагає довести, чому його немає.
Вчені вважають, що фальсифікованість – критерій науковості будь-якої теорії. А її відсутність – свідчення ненауковості. Якщо повернутись до наших криптозоологічних міфів, ми побачимо: вчені не можуть зазирнути в усі кутки джунглів, піднятися на кожну гору і зловити там усіх тварин. А потім перевірити, чи не криптид їм попався. Отже, теорія існування криптидів нефальсифицируема, отже — ненаукова.
Тягар доказів таких тверджень лежить на тих, хто їх висуває, а не на скептиках. Криптозоологічні міфи, як правило, теж страждають від відсутності фальсифікованості.
Виникає питання, кого можна віднести до криптидів і як не плутати їх із недостатньо вивченими видами. Вчені запропонували кілька «критеріїв казковості»:
- Криптид змінює свій вигляд за дуже короткий час. Достатньо вивчити свідчення очевидців, щоб зробити висновок: міфічна тварина виглядала зовсім інакше сотню, а то й десяток років тому. Цього часу не вистачить для еволюційних змін.
- Зміна вигляду криптиду відбувається після значної культурної події. Наприклад, після виходу нового фільму чи публікацій про нові наукові відкриття.
- Повідомлення про зустріч із криптидом пов’язані з появою інших, реальних звірів. Тобто доведено: у місцевості, де багато спостерігачів нібито бачили криптиду, у цей час підвищувалася активність тварин іншого виду.
Які міфи про криптид відомі у всьому світі і як їх розвінчати
У деяких куточках землі є локальні міфи. Наприклад, легенда про величезну британську кішку, яку нібито бачили в Англії та Ірландії. Або історія про людину-метелику, яка живе в Західній Вірджинії, США.
Але є криптиди, про які чули у різних куточках Землі. Найвідоміші — Нессі, або лох-неське чудовисько, йєті, або снігова людина, і чупакабра — монстр із Південної Америки.
Спробуємо застосувати «критерії казковості» під час аналізу трьох найвідоміших криптозоологічних містифікацій.
Міф 1. Лохнесська чудовисько – загадковий плезіозавр
Про невідомі водні монстри люди почали говорити ще в XIX столітті. Причому очевидці розповідали про їхню появу в різних водоймах земної кулі. Цікаво, що статуя Нессі, встановлена у Великій Британії, дуже схожа на скульптуру Іссі — японського водяного монстра. Цих тварин поділяють десятки тисяч кілометрів, але відмінності в їхньому вигляді зовсім незначні. Однак так було далеко не завжди.
Виявляється, очевидці повідомляли, що на початку ХІХ століття монстри виглядали як гігантські змії. Але вже до кінця століття вони чомусь перетворилися на водні динозаври. Перевіримо наші знання про них за «міфологічними» критеріями:
- Зміна вигляду відбулася менш як за 100 років.
- Перетворення змії на плезіозавра збіглося з відкриттям водних динозаврів. І з появою численних публікацій, у яких були фотографії скелетів копалин рептилій, виставлених у музеях. А також з ілюстраціями художників, які намагалися відтворити вигляд плезіозаврів.
Виходить, що монстри за вік відростили собі шию під впливом якоїсь культурної події. Це показник того, що вони живуть лише у нас у голові.
Міф 2. Чупакабра – інопланетянка
Це загадковий монстр, який нібито нападає на велику рогату худобу в Південній Америці. Він змінив свій вигляд ще швидше — лише за десяток років.
У 1995 році в Пуерто-Ріко раптом з’явився вал повідомлень про страшні істоти, які нападають на тварин, що пасуться і випивають у них кров. Їх називали чупакабрами, що в перекладі з іспанської означає «смокчучі кіз».
Перших чупакабр описували так: це двоногі сильні істоти, схожі на страшних інопланетян із величезними очима та гострими зубами. Але сучасні монстри чомусь виглядають як хворі шакали. Або як койоти та інші тварини, що нагадують диких собак.
Величезна хвиля повідомлень про чупакабра збіглася з виходом на екрани фільму «Особина». Відразу після його прем’єри в Пуерто-Ріко з’явилися розповіді про страшні монстри, дуже схожі на головного антигероя. Точніше, на антигероїню фільму на ім’я Сил. Чупакабр мав ту саму постать людини-прибульця і таку ж витягнуту голову з великими очима.
Але через десятиліття монстри встали рачки. Тепер вони нагадують шакалів або койотів — ці тварини і справді іноді нападають на худобу. Цікаво, що сьогодні повідомлення про напади чупакабр з’являються епізодично, а не масово, як у 90-х роках минулого століття.
В наявності зв’язок і з культурною подією в 1995 році, і зі спостереженням якихось реальних об’єктів. Тобто чупакабра, швидше за все, живе у нашій голові, і тільки.
Міф 3. Снігова людина – примат, схожий на людей
Вчені припускають, що численні свідчення про зустрічі з йєті пояснюються дуже просто. За снігових людей приймають звичайних ведмедів.
У поданні більшості людей єті – це високий примат, покритий вовною. Але відомо, що багато ведмедів можуть вставати на задні лапи. Наприклад, барибал — бурий ведмідь, який мешкає на території США.
Ці тварини не можуть підніматися на задні лапи. Вони також здатні пересуватися в такому становищі, щоправда, лише на невеликі відстані. Потім ведмеді знову опускаються на карачки. Але в тумані чи вночі цілком можна прийняти барибала, що обіймає стовбур дерева, за примат. А то й за невідомого розумного гомініду.
Нещодавно було опубліковано цікаву роботу, де вивчалася статистика появи новин про йєті. Дослідження провів аналітик даних Фло Фоксон.
Він з’ясував, що у США частота повідомлень про контакти зі сніговими людьми прямо залежить від густоти населення території. Це зрозуміло, адже що більше людей, то ймовірніше, що хтось із них побачить йєті. Але головне – кількість повідомлень про такі зустрічі залежить від величини популяції барібалів. А точніше – на кожні 900 барібалів припадає одне повідомлення про зустріч із йєті. І чим більше ведмедів – тим більше таких зустрічей.
Принаймні на території США снігові люди можуть виявитися просто ведмедями, які стали на задні лапи.
Але вченим варто було перевірити, чи не живуть йєті в інших регіонах. Наприклад, у Центральній Азії та на Тибеті. Для цього дослідники проаналізували зразки вовни – їх приносили люди, які говорили про зустрічі зі сніговою людиною. Виявилося, що вся вона належить відомим і добре дослідженим видам – єнотам, собакам та багатьом іншим тваринам. Але найчастіше серед зразків, які пропонувалися очевидцями для генетичного аналізу, траплялася шерсть ведмедів.
Можна застосувати відомий «качиний тест», який говорить: якщо хтось виглядає як качка, плаває як качка і крякає як качка, мабуть, це вона і є. А якщо ми бачимо істоту, яка виглядає як ведмідь на задніх лапах і вкрита ведмежою вовною, то можна сміливо припустити: ми маємо справу саме з клишоногим.
Такі нескладні критерії, про які ми говорили вище, допомагають нам відрізнити казку від правди.
Міфи живуть у нашій голові, міфи живуть у людському суспільстві. Міфи — це частина нашої культури, і вони схильні до дії певних закономірностей. Таких як культурна еволюція або зустрічі з реальними об’єктами. Я дуже сподіваюся, що колегам — популяризаторам науки, науковцям, журналістам, та й людям, які просто цікавляться наукою, ці критерії будуть корисні.
