“Дайте знати” – це рубрика для історій наших читачів. Щотижня ми запускаємо опитування та чекаємо на ваші коментарі. На цей раз ми попросили вас розповісти про свої фобії. Ось найстрашніші й незвичайні відповіді.
Боюся висоти. Напевно, це почалося після того, як мені наснилося, що я падаю з хмарочоса. Причому все уві сні відбувалося дуже натурально, у кольорі та зі звуком.
Не можу сказати, що в мене фобія, але дуже некомфортно почуваюся вночі, якщо треба встати з ліжка. Постійно чекаю, що хтось схопить за ногу. І загалом намагаюся спати компактно.
Ще напружують сходи, де між сходами можна просунути руку. Вважаю за краще швиденько втекти по них.
Можливо, ці страхи з’явилися через те, що в дитинстві я побачила, як у якомусь фільмі героя з-під ліжка хапають за ноги. А фантазія в мене була ого-го! Ось і наклалося одне на інше. Ну і у старшого брата була (і зараз є) велика колекція книг Стівена Кінга, я потай пробиралася до нього в кімнату і читала. Думаю, це також вплинуло.
У мене інсектофобія і, зокрема, арахнофобія. Пам’ятаю, в ранньому дитинстві дуже часто снилися сни з величезними павуками, які обплітають весь будинок павутинням. Вони не завдавали мені шкоди, але здавались страшенно страшними. Так ця фобія і розпочалася.
Навіть побачивши фото з павуками у мене починається панічна атака, паралізує, стає важко дихати. Інші комахи такої реакції не викликають: просто лякаюся їх і швидко залишаю місце, де вони знаходяться. Якщо якийсь травневий жук залітає в будинок і сідає на фіранку, я вдягаю захисний костюм і мільйон рукавичок, беру його, як біобомбу, і обережно випускаю у вікно. На жаль, не знаю, як боротися з цими фобіями.
Боюся інфекцій та паразитів. Мою все, що можна помити. У мене не стерильна чистота, але домашніх мікробів я чомусь не боюся.
Дуже боюся змій. Зрозуміла це у дитинстві, коли відвідувала зоопарк із екзотаріумом. Біля входу була клітка з білим пітоном, я його побачила і одразу вибігла назовні. Мама вмовляла мене зайти і подивитися на інших тварин, але я боялася навіть пройти повз ту клітинку. Ми ходили до зоопарку разом з іншою родиною, тому всі продовжили огляд, а я чекала компанію зовні.
Через свій страх я не ходжу на природі високою травою. Як і раніше, не відвідую виставки будь-якої повзучої живності. Якщо в інтернеті бачу фото змій, одразу намагаюся замружитися та закрити сторінку.
Дуже люблю «Форт Боярд» (особливо французькі сезони, вони крутіші), а змій там показують досить часто. Випробування з ними раніше намагалася не дивитись. Проте нещодавно підсіла на американське реаліті-шоу «Голі та налякані», де учасники виживають у дикій природі. Ось там до зміїв ставляться не як до чогось страшного, бо як до потенційного обіду. Коли в десятках серій бачиш, як змій радісно ловлять, готують і їдять, нахвалюючи, вони здаються не такими жахливими.
Боюся таксистів. Рятує медитація у навушниках.
У мене не сказати що фобія, а скоріше особливість організму: у відкритому просторі, навіть на відносно невеликій висоті, починає крутитися голова. Страху чи паніки немає, а дискомфорт є. Тож бігати по дахах або гуляти старими дерев’яними мостами на висоті метрів 50 — явно не моє.
Ще намагаюся уникати дзеркал у темряві. Добровільно на атракціони типу дзеркального лабіринту я не пішов би.
Лякають майже всі комахи. Особливо повзаючі. Просто трясе від жаху та огиди.
Якось я перелякала купу народу, вилетівши з диким вереском з якоїсь річки, бо, меланхолійно перебираючи камінчики на неглибокому дні, наперебирала в долоню якусь личинку, що звивається. А люди на березі подумали, що я щонайменше труп знайшла.
Два роки тому нам перекривали дах, пішов сильний дощ, і кухню повністю залило. Довелося ремонтувати все наново – від підлоги до натяжної стелі. Роботи обійшлися у кругленьку суму. Тепер, тільки-но починає капати дощ, у мене з’являється паніка та страх. Здається, що знову заллє.
Боюся темряви, особливо якщо знаходжусь одна в квартирі. Спонсор фобії – збірка страшилок Едуарда Успенського, подарована п’ятирічною мені другом сім’ї. Боязнь темряви взагалі не піддається логіці — я розумію, що монстрів не існує, але коли темно, включається уява. Довгий час так і жила: ловила напади паніки у темряві. А потім просто розлютилася. Зрозуміла, як давно це псує мені життя, що це тупо і що цей страх мій вибір. Зараз у моменти страху говорю собі: «Я відмовляюся боятися. Страждати не обов’язково». Темряви загалом боюся досі, але ситуаційно ця «мантра» допомагає. Не лише з темрявою, взагалі.
Ще в мене аерофобія. Її причина — фільм «Пункт призначення», на який я якось у дитинстві натрапила вночі і подивилася цілком, поки дорослі спали. Із цим страхом складніше, бо він підкріплюється реальними небезпеками. Десь за 3–7 днів до польоту починаю нервувати, бачити різні «знаки», можу навіть поревіти. На зльоті, при посадці та в зоні турбулентності ловлю панічні атаки. Особливо, якщо довго не літаю до цього. Що частіше літаєш, то спокійніше. Легше переживати польоти допомагають музика, кіно, виступи коміків та їжа. Це відволікає, займає та не дає уяві малювати страшні картини. Ще зауважила, що менше боюся поруч із тим, хто теж боїться. Наче треба бути сильною, щоб підтримати іншого. Починаю жартувати, відволікати, і сама відволікаюсь.
Взагалі, дуже класна історія про усвідомлений вибір. Коли страшно, нагадую собі, що можу уникати темряви, польотів та інших небезпечних речей взагалі, хоч усе життя, якщо мені так страшно. І відразу розумію: ну вже ні, це дичина, я не збираюся підкоряти своє життя страху, хай іде нафіг. І в голові стає зрозуміліше.
Боюся сороконіжок-мухоловок. Ми жили у приватному будинку, їх було там дуже багато, жирні такі повзали по стінах. Одна залізла у вухо сусідському хлопчику, доки він спав. Його крик «А-а-а, залізла!» чув увесь мікрорайон. А одна якось уночі мені впала в шорти (я сиділа біля стіни, де вони полювали) і почала там повзати. Бр-р-р…
Я дуже боюся гусей. Не розумію, як хтось може тримати цих пекельних істот прямо у себе на подвір’ї. У гусей зовсім порожні і неживі очі, величезні сильні крила і дзьоб, що лякає, з неприємними дрібними зубами. Але найжахливіше — їхній поганий характер і звичка кидатися зграєю на кожного перехожого з моторошним ґоготом. Ще мене чомусь лякає ідеально білий колір їх оперення, він здається якимось неприродним і тому викликає тривогу.
Не можу згадати, чи був у моєму дитинстві неприємний досвід спілкування з гусями. Таке відчуття, що я їх боялася завжди.
Згодом помічала, що відчуваю огиду практично до всіх птахів. Під час прогулянок уявляю, що зараз на мене налетить величезна чайка чи купа голубів.
У мене гемофобія — страх крові, чужої чи своєї. З’явилася раптово два роки тому, екстремальних чи стресових ситуацій перед цим не було. Здавати аналізи тепер зовсім невесело, вигляд крові, що ллється в пробірку, викликає запаморочення і холодний піт.
А ще лякають ліфти. У дитинстві з братом застрягли між сьомим та восьмим поверхами. Тепер мені легше пройти хоч 15 поверхів, але в коробку на тросиках я більше ні ногою.
