13 липня відбулася прем’єра фільму “Кентавр”. Над картиною працювала досить різношерста команда: режисер Кирило Кемніц («Zомбі Канікули»), сценарист Михайло Зубко («Happy End», «Мосгаз»), оператор Роберт Саруханян («Епідемія»), композитор Даша Чаруша («Хардкор»). Ну а продюсером виступив Ілля Найшуллер (Хардкор, Ніхто). Бюджет “Кентавра” – 110 мільйонів рублів.
У головних ролях знялися Юра Борисов («Капітан Волконогов біг», «Срібні ковзани»), Анастасія Тализіна («Дело», «Владивосток»), Григорій Верник («Люся»).
Сашко працює таксистом. Якось уночі до нього в машину підсідає повія і після першої поїздки просить повозити її за викликами. Вона боїться, адже у місті під виглядом таксиста орудує маніяк, який убиває дівчат.
Непоганий психологічний трилер
Після перегляду «Кентавр» легко поділити на дві частини. Перші 75–80 хвилин — психологічний трилер, час, що залишився, — стандартний бойовик.
І коли «Кентавр» працює за принципами психологічного трилера, виглядає досить непогано.
Не завжди вдалі діалоги не руйнують атмосферу страху, зберігаючи очікування катастрофи, що наближається (нехай глядач і не знає, що саме відбудеться, але щось наклеюється). Морок, ніч, ліхтарі, неонові підсвічування – сильний ківок у бік неонуара не тільки впізнається, а й відверто тішить.
Що стосується сюжетних поворотів у першій половині фільму, то вони дуже м’які та акуратні. Відсутність різких змін сприяє нагнітання атмосфери. Інтрига, заявлена на початку, зберігається. Іноді трилер переривається на драму, нагадуючи “Ніч на Землі” Джима Джармуша. І здається, що «Кентавр» — чудове кіно, але потім трапляється щось незрозуміле.
Незрозумілі останні сцени
«Кентавр» настільки змінюється наприкінці, що стає невпізнанним. Трилер перетворюється на бойовик, причому жахливий. Акуратне розкручування параної руйнується лише за пару сцен. Якщо говорити без спойлерів, то сценаристи беруть непоганий психологічний трилер і щосили шпурляють його в стіну — заради «ефектних» погонь та перестрілок. Немає нічого гіршого за саспенс, який ламають заради «піф-пафа» та інших «вж-ж-ж».
Якщо більша частина «Кентавра» за духом нагадує «Стрінгера», то фінал дуже схожий на «Скубі Ду». Уявіть, що наприкінці фільму «Лок» Том Харді виходить з машини, щоб штовхнути кошеня, — так само несподівано і безглуздо змінюється «Кентавр».
Така різка зміна тональності не лише дарує глядачеві дурний фінал, а й дає зрозуміти, що всі попередні події — лише інструменти маніпуляції. Тобто не було жодних таємничих персонажів та загадок. Це знецінення сильно псує враження від першої, вдалої частини картини.
Такі різні акторські таланти
Одна з головних причин, чому Кентавр працює як психологічний трилер, — Юра Борисов. Це черговий блискучий перформанс актора, бентежить лише те, що майже всі його герої однакові. Але це не скасовує його таланту і в «Кентаврі» Борисов на своєму місці. Нервовий, моторошний, трагічний — він перемикає настрої настільки природно, що в них не відчувається жодної фальші. А поруч із ним постійно сидить Анастасія Тализіна, яка, загалом, Борисову відповідає (але її персонаж набагато простіше).
А потім з’являється Вернік. «Фандорін. Азазель», «Люся», «Утримання» — Григорій Верник скрізь однаковий, незалежно від його персонажа. Ось і в «Кентавр» він тягне кривляння та перегравання. Такий собі Джокер, але без гриму, та ще й у невдалому місці: уявіть, що хтось пародує Джареда Літо в черзі в «П’ятірочці», і тоді отримаєте емоції від перформансу Верніка.
Він ненатурально артикулює, сіпається, зображує істеричний голос і вносить у фільм елемент юнацького дитинства у шкільному театрі. Це виглядало б погано у будь-якій картині, але коли він кривляється поруч із Борисовим, то стає зовсім ніяково.
Голлівудське кіно для російської аудиторії
Ілля Найшуллер — один із небагатьох російських режисерів, який намагається робити чесне масове кіно. Просто якісний атракціон без претензії на високе мистецтво та соціальну критику. “Кентавр” вписується в цю логіку. Ось трилер, ось драма, ось бойовик — змішали, додали гарну музику, наздогнали остраху і готово.
І начебто це має працювати. Ось тільки український кіноринок трохи божевільний — недарма в України картини Ларса фон Трієра збирають більше, ніж у умовній Франції чи Німеччині. А російське жанрове кіно — це завжди лотерея, на нього йдуть рідко та неохоче (можна назбирати півтора десятки винятків за кілька десятиліть). У цьому сенсі цікаво дізнатися, скільки збере «Кентавр» у прокаті — невже черговий непоганий жанровий фільм не окупиться тому, що він вітчизняний?
«Кентавр» вміло розважає понад годину, що саме собою непогано. Все, що відбувається потім, дещо знецінює початок картини. Звідси й дивні почуття після перегляду — ніби хтось зіпсував вечірку, що її так добре організував.
