20 липня у світовий прокат вийшов “Опенгеймер” – новий фільм Крістофера Нолана.
Фільм заснований на книзі Кая Берда та Мартіна Шервіна «Американський Прометей: Тріумф і трагедія Дж. Роберта Оппенгеймера». Роберт Оппенгеймер керував “Проектом Манхеттен”, в рамках якого винаходила атомна бомба. Самозакоханий інтелектуал, ловелас, комуніст — колеги та політики не любили Оппенгеймера за його особисті риси, а пацифісти — за його творіння. Саме бомби, розроблені вченим, було скинуто на японські міста Хіросіму та Нагасакі.
Події фільму розвиваються у кількох тимчасових площинах. У першій Роберт Оппенгеймер працює над створенням ядерної зброї, у другій намагається зупинити виробництво водневої бомби і закликає припинити холодну війну.
Крістофер Нолан одноосібно виступив і сценаристом, і режисером фільму. Для Оппенгеймера він підібрав команду з тих, з ким уже працював: оператор Хойте ван Хойтема (Інтерстеллар), монтажер Дженніфер Лейм (Довід), композитор Людвіг Горанссон (Довід).
У фільмі знялися Кілліан Мерфі, Метт Деймон, Емілі Блант, Роберт Дауні – молодший, Джош Хартнетт, Бенні Сефді, Гері Олдмен та інші.
Нуль емоцій
«Оппенгеймер» — найбеземоційніший фільм Крістофера Нолана. У «Доводі» була жахлива, але зрозуміла любовна лінія, «Оппенгеймер» позбавлений її. На початку фільму здається, що тут головною емоцією стане розпач, жах від скоєного, ненависть до себе, можливо, і манія величі. Однак Нолан веде глядача стандартними сюжетними стежками і навіть не пропонує співчувати або співпереживати. Це такий сухий фільм, що іноді нагадує сувору документалістику.
Не дивно, що й кульмінація «Опенгеймера» зрушена якщо не в середину, то трохи за екватор картини. По емоції потрібно йти на «Барбі».
Нерозкритий головний герой
Протягом усього фільму глядачам показують героя, якого вони навряд чи зможуть охарактеризувати після перегляду. Роберт Оппенгеймер — людина, яка створила ядерну зброю, і на цьому її біографія ніби закінчується. На початку картини він здається шаленим вченим, якому цікавіше жити теоріями, ніж реальністю, досить звичний типаж. Але потім Нолан начебто підмішує до цього мораль і якісь людські риси. Які саме – незрозуміло.
“Опенгеймер” можна порівнювати з “Грою в імітацію”, де приблизно таким же вченим став Бенедикт Камбербетч. Але, на відміну від персонажа Кілліана Мерфі, його герой буквально випромінював геніальність і викликав набагато більше інтересу.
Якщо у вас є бажання хоч щось дізнатися про Оппенгеймера, то Нолан розчарує — тут скоріше переказ подій життя, але не особисті якості, а тим більше думки, ідеї. Чи то Оппенгеймер радий, що створив ядерну зброю, чи звинувачує себе. Він хоче припинити розробку нових видів озброєнь тому, що турбується за мир, або тому, що хтось створить бомбу сильніше і стане головним ученим, якимось переможцем заочної суперечки? А що щодо японців, які загинули в Хіросімі та Нагасакі, йому їх шкода? Чи їхня смерть — просто частина роботи?
Може здатися, що Роберт Оппенгеймер зовсім позбавлений емпатії, але в одній сцені він демонструє протилежне. Тобто людське йому не чуже, проте Нолан ніби спеціально відмовляється показувати людську сторону героя. В одному з діалогів Оппенгеймер кажуть, що він завжди хотів здаватися складнішим, ніж був насправді. Таку саму претензію можна пред’явити до фільму.
Нудні другорядні герої
З другорядними героями ситуація інша. Більшість із них — прості персонажі-функції, які повідомляють про себе все в першій же сцені. Генерал Гровс – начебто злий військовий, який заважатиме Оппенгеймеру нормально працювати, але його грає Метт Деймон, так що легко припустити, що за уявною серйозністю криється доброта і кумедне почуття гумору. Проходить пара сцен, і прогноз збувається – Деймон рідко грає інших героїв.
Дружина Оппенгеймера – алкоголічка, і цим вона як людина обмежується, більше про неї нічого не відомо. Хоча грає її неймовірна Емілі Блант, талант якої просто не використовується.
Нічого не відомо і про інших героїв: про коханку Оппенгеймера, про його підлеглих. А метання чиновника Льюїса Штрауса, які займають дуже багато екранного часу, мало говорять про нього самого, не те що про головного героя.
Величезний ансамбль із блискучих акторів грає ролі, які їм знайомі. Хіба Гері Олдмен в образі Гаррі Трумена виглядає цікаво, але в нього буквально одна сцена.
Порожніми вийшли не лише персонажі, а й їх взаємодії. Чому Оппенгеймер кидає одну жінку і йде до іншої? Немає жодного діалогу, що показує його душевну близькість хоч із однією людиною. Йому начхати на дружину, а їй начхати на нього? Вона п’є через нього чи просто так? Оппенгеймер має друзів чи все для нього колеги? Занадто багато питань без відповіді для фільму, що триває 3 години і містить шалену кількість діалогів.
Технічна досконалість
Але якщо з начинкою у «Опенгеймера» все сумно, то візуальний ряд чудовий і різноманітний — оператор Хойте ван Хойтема провів незрівнянну роботу, використовуючи просто нескінченну кількість прийомів. Портрети виходять якимись неземними — не дивно, що їх так багато у трейлері.
Полум’я, яскраве світло та інші наслідки вибуху бомби демонструються протягом усього фільму, іноді навіть у діалогах. Тут постаралася Дженніфер Лейм — у «Опенгеймера» неймовірний монтаж, який пожвавлює багато сірів сцени. Ну а звук – це найкраще, що є у фільмі. Останні картини Нолана створено для IMAX, а IMAX створено для Нолана.
Якщо розглядати фільм лише як аудіовізуальне видовище і не зважати на наратив, то «Опенгеймер» — головна робота Крістофера Нолана. Але від цього стає сумніше, адже все інше ну зовсім не дотягує до геніальної обгортки.
Вже звичний пізній Нолан
У світі досить багато людей, які цінують Нолана за «Пам’ятай» та «Безсоння», але відкидають усі його наступні проекти. Гігантоманія, самоповтори, пафос — різні причини. Оппенгеймер показує, що таке пізній Нолан, оскільки складається з елементів минулих фільмів. Тут річ у тому, що відтепер Крістофер Нолан не вигадує нічого – він уже вміє.
Головний герой — геній-науковець, який мислить себе поза своїм часом і простором, надто нагадує героя МакКонахі з «Інтерстелару». Наука служить для нього і способом жити в суспільстві, і певним фокусом як у «Престижі». І все це занурено в технічні напрацювання, що виникли ще в «Інтерстеларі», але втілені в «Дюнкерці».
В черговий раз режисер використовує нелінійну розповідь — за «Мементо», «Доводом» і певною мірою «Інтерстеларом» та «Престижем», де фінал перевертає всі події.
В черговий раз у Нолана жахливі жіночі герої — здається, після «Мементо» (знято за книгою Джонатана Нолана) цікавих жінок у його фільмах просто не було. Дружина головного героя алкоголічка, одна коханка психопатка, а інша просто блондинка – більше про них нічого не відомо. І це сумно.
“Опенгеймер” – класичний приклад фільму, який потрібно дивитися строго в кінотеатрі, а краще ще й у IMAX. У моменти, коли історія стає надто прісною, блискучий звук та чудовий монтаж дарують справжнє задоволення. Але якщо ви хотіли дізнатися, хто ж такий Роберт Оппенгеймер і про що він думав, створюючи найстрашнішу зброю в історії людства, фільм Нолана вам не помічник. Нолана цікавить щось інше — зрозуміти, що саме.
