"Пишеш передсмертну записку, а потім ловиш хвилю ейфорії": як я живу з біполярно-афективним розладом

 

Як усе починалося

Ще в підлітковому віці я почала помічати дивацтва у своїй поведінці. Це можу ходити на додаткові заняття і секції шість разів на тиждень, при цьому бачитися з подругами і вдома батькам допомагати. Не хочу виходити з кімнати, зачиняюся від усіх, а на запитання “Що сталося?” не знаходжу чіткої відповіді. Однак ніхто не надавав особливого значення цим гойдалкам, усе списували на складний пубертатний період. Хоча замислитися і вжити якихось заходів варто було вже тоді.

Що було далі

Пубертат скінчився, а найсильніші перепади настрою залишилися. Але тут набула чинності установка “просто така ось я людина”. Я дійсно думала, що справа тільки в цьому. Що я просто вразлива, дуже емоційна – людина настрою. Трохи більше, ніж інші. Така ось у мене особливість.

Не скажу, що це особливо не заважало у звичайному житті. В університеті я брала участь у всіх активностях, у моменти спадів просто не відсвічувала. Репутація працювала на мене: я була на хорошому рахунку, тому викладачі особливо не чіпали мене, навіть коли я просто впродовж усієї пари дивилася у вікно.

Однак в особистому житті все йшло далеко не так гладко, розлад вносив свої корективи. І моєму партнеру діставалося сповна.

У ставленні до нього мене завжди кидало в абсолютно різні боки. Якийсь час я відчувала невгамовне кохання, мало не обожнювала його, не могла намилуватися, вважала найрозумнішим, найкрасивішим, найцікавішим, максимально підходящим мені і дякувала всім, кому тільки можна, за нашу з ним зустріч.

А потім же доволі різко і без видимих причин йшла в протилежний бік і мало не ненавиділа цю людину, називала посередністю, не розуміла, як могла з нею сплутатися, була впевнена, що варта кращого, і йшла назавжди. Не злічити, скільки разів я так робила за шість спільних років. І знову все списувалося на характер! Складний, дурний, але просто вдача!

Коли настав справжній жах

Не дивлячись на те, що жити вже було відчутно важко, він ще не настав. Найжахливіший кошмар почався пізніше.

Липень 2022 року. Я змучена, партнер теж виснажений і більше не може терпіти це все. Він хоче стабільності, я можу дати тільки ураган емоцій і повне ігнорування потім. Ми подаємо заявку на розлучення і роз’їжджаємося цього ж дня. Стрес – чудовий провокатор, саме таке сильне потрясіння і послужило причиною прояву БАР у його найяскравішому вигляді.

Нахлинула перша хвиля. Спати по 3 години на добу, нічого не їсти, не виходити з дому, не митися, не прибирати, не спілкуватися навіть у месенджерах стало нормою. У цей момент виникли думки про суїцид. Вони були й раніше, але зникали так само непомітно, як і з’являлися, здавалися якоюсь пригодою і не викликали особливої тривоги.

Теперь же вони, за відчуттями, роїлися в голові, ніби дзижчали, не давали сконцентруватися на чомусь іншому і переслідували всюди й усюди.

</blockquote</blockquote

Уперше стало по-справжньому страшно. Страшно приходить до тями, згорнувшись в істериці на підлозі, однією рукою абияк дряпаючи записку. Кумедно, що в той момент я розповіла одній довіреній особі про те, де лежать документи на квартиру, дала всі логіни й паролі. Начебто підготувалася.

Залишатися самій було страшно, я вирішила з останніх сил почати ходити хоча б в офіс. Нехай із брудним волоссям, із заплаканим опухлим обличчям, але хоч трохи перебувати серед людей. Зішкрябуєш себе з ліжка, сяк-так збираєшся, мовчки сидиш на роботі в навушниках і за весь день вимовляєш три слова – непогано, зовсім непогано, як порівняти з тим, що було до цього. Я жила в пеклі.

Життя з БАР: який я мала вигляд у різні фази
Фото з особистого архіву: який я мала вигляд у різні фази

А потім відпустило. Так само різко, як і накрило раніше. Вгадаєте, чим же пояснювався мій стан? Звісно, не діагнозом. А всього лише тим, що я просто сильно переживала розрив, а потім ось так раптово його пережила і пішла далі жити це життя…

Життя з караоке до ранку, потім вдень роботи, купою справ ввечері, якимись новими знайомствами, активностями, хобі. Чим я тільки не починала займатися тоді – і нічого не доводила до кінця. Природно горіла і витала не зрозуміло де, але тільки не в адекватному стані.

Як мені поставили діагноз

Єдина, хто вкотре помітив недобре і забив на сполох, – мій психолог. Вона і до цього звертала увагу на перепади, але наважилася заговорити зі мною про похід до психіатра тільки тоді. Не буду вдаватися в подробиці, їх і так занадто багато, але вона наполягла на відвідуванні лікаря.

Далі потягнувся час очікування прийому. За ці місяці я встигала закохуватися як востаннє і прощатися назавжди, купувати шуби, більше подібні до сутенерських, оговтуватись і здавати їх назад, витрачати всі гроші на якісь поїздки, а потім сидіти без копійки, знову не виходити з дому і питається раз на тиждень – і то тим, що мама принесе.

Плакати, сміятися, хотіти здохнути, а потім запустити власний бізнес, мати вигляд богині, а за якийсь час – людини найскладнішої долі.

Більше все це було до того, як я зустрілася з психіатром. До того, як вона провела зі мною кілька консультацій, як призначила зустріч із клінічним психологом, дала направлення на ЕЕГ, аналізи крові, відправила на прийом до невролога, ендокринолога та інших спеціалістів, які мали допомогти прояснити ситуацію. Я боялася, що це затягнеться на місяці, що буде страшно, що лікарі стануть ставитися до мене, як до прокаженої, але насправді все пройшло дуже комфортно і практично без стресу.

І ось той день настав. У мене БАР. Усі мої погані моменти – це депресивні епізоди, а періоди злетів і неймовірної ейфорії з купою енергії та бажанням творити безумство – маніакальні фази.

Далі – медикаментозна терапія. Мені пощастило, що призначені препарати підійшли відразу ж, не давали побічних ефектів, відмінно справлялися зі своїм завданням і допомагали триматися на плаву. Мене вже не кидало в різні боки, почалося плюс-мінус звичайне життя зі своїми радощами й сумними моментами, але загалом було дуже спокійно. Точніше, ніяк.

Як ідуть справи зараз

Коли ти 29 років живеш за однією схемою, а потім все змінюється, ти не можеш відразу це прийняти. Коли ти вміла відлітати і відчувати такі яскраві емоції, а потім розучилася, з’являється відчуття, що тобі обрубали крила. Ти не думаєш про те, як може бути погано, ти думаєш тільки про періоди манії і всією душею хочеш повернути їх.

І я, знудившись за кольорами, ухвалила одне з найнеправильніших рішень – припинити вживати пігулки.

Зараз я не п’ю їх уже кілька місяців. За цей час одного разу скотилася на саме дно, але з успіхом видерлася. Депресивний епізод не розтягнувся, як раніше. Я всіма силами боролася з ним, знаючи, що далі буде до божевілля добре. Так і вийшло.

Зараз я перебуваю в манії, продуктивність на висоті, енергії хоч відбавляй. За цей час освоїла ролики, прокидалася в одному місті, а засинала вже в іншому, бо просто не могла і не можу всидіти на одному місці – душа вимагає руху. Завела безліч знайомств, обійшла всі можливі вечірки, пройшла пішки стільки кілометрів, скільки раніше й не снилося, почала бігати, якось вплуталася в безліч авантюр, тусила на чиїхось весіллях, водночас не забувала працювати…

Одним словом, горіла й горю, живу, насолоджуюся кожною хвилиною, ловлю цей час, вичавлюю кожен день на повну. Бо знаю, що це колись закінчиться. Що може повернутися фізичне нездужання, апатія, суїцидальні думки та інші атрибути життя в депресивному епізоді.

Як я справляюся з БАР без медикаментів і чому не варто повторювати моїх помилок

З манією впоратися не хочеться, у ці періоди я дуже багато працюю, бо знаю, що потім рівень продуктивності знизиться. Робити заздалегідь те, що ти можеш, – чудова підготовка до емоційної ями. А ще я йду на поводу у своїх бажань і творю все, що душі завгодно. Єдині обмеження – інстинкт самозбереження, КК РФ, особисті норми моралі та принципи. Але так чинити нікому не варто!

Не ігноруйте прийом препаратів, якщо їх призначив фахівець, не жартуйте зі своїм станом, не ставтеся легковажно до ментального здоров’я.

Ніхто не знає, як сильно вдарить опісля, це невиправданий ризик і нерозважливі поступки. А якщо все ж таки вирішили відмовитися від ліків, то подумайте двічі, а краще тричі, і задарма не ризикуйте. І пам’ятайте: знижувати дозування потрібно поступово і тільки під наглядом лікаря.

>

Плюс до всього, незважаючи на гадану принадність маніакальної стадії, вона все ж таки не дуже хороша. Ти не можеш перебувати в одному місці, не можеш бути на самоті, постійно шукаєш заняття, не спиш, бо підносить так сильно, що неможливо заспокоїтися і розслабитися, витрачаєш купу грошей на всілякі дурниці… Енергії начебто багато, але насправді життя в такому ритмі дуже сильно вимотується. У рідкісні моменти, коли очі нібито відчиняються, ти взагалі не розумієш, навіщо робила те і це. З боку іноді ти виглядаєш як людина, яка явно щось вживає: губишся в цьому божевіллі, відлітаєш так високо, що оточуючим у звичайному ритмі не зрозуміти. Ну а потім, звісно ж, приземляєшся і йдеш у зовсім протилежний стан.

Щоби легше його проживати, у мене є кілька правил.

  1. Не забувати нормально питати, нехай і через силу.Організму і так тяжко, тож треба годувати його, даючи сили на базові справи.
  2. Супроводжувати щоденні ритуали.Виконувати щоденні ритуали.Виконувати ритуали, які є кістяком дня і не дають зовсім уже розклеїтися. Це може бути щось дуже просте. У моєму випадку – встати, сходити в душ, заправити ліжко, зібратися до офісу, дорогою подзвонити мамі. Вести щоденник емоцій і почуттів. Я записую всі думки і відчуття, які виникають протягом дня. Пишу, що відчуваю, чому я є причиною виникнення цих почуттів, до чого вони ведуть, на що впливають. У більшості випадків виходить так, що якісь тривожні думки не мають під собою реального підґрунтя, і мені вдається швидко їх позбуватися.
  3. Вести телеграм-канал. Він закритий, у передплатниках лише 15 людей, якщо не брати до уваги мене. Усі люди мені близькі, перед ними не страшно відкритися, попросить допомоги, просто вивалить усі переживання. Коли ділюся тим, що на душі, немов відпускаю частину цього, стає набагато легше. Мої пости в каналі так сильно відрізняються один від одного, що часом навіть не розумію, як це все живе в мені одній.
  4. Виділяйте час на страждання. Коли відчуваю, що все зовсім погано і я нічого не можу з цим вдіяти, я виділяю себе на постраждати. Природно планую час істерик і загонів. Припустимо, виділяю 15 хвилин, щоб заклубочитись на ліжку, поплакати вдосталь, пожаліти себе і подумати про нікчемність свого існування.

Щиро сподіваюсь, що моя стаття чимось допоможе тим, хто зіткнувся з такою самою недугою або тільки підозрює в себе її наявність. Не бійтеся йти до психіатра, просіть про допомогу близьких, шукайте опору всередині себе. І, якщо вам призначили медикаменти, у жодному разі не скасовуйте їх самостійно.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *