«Я просто лежала вдома і подумки повзла у бік цвинтаря»: як це — жити з обсесивно-фобічним розладом

Мені 27 років, я із Краснодара. І я з дитинства живу з тривожним обсесивно-фобічним розладом.

У момент загострення я не знала, що відбувається, не могла знайти людину, яка б зрозуміла мій стан. Впевнена: усвідомлення того, що я така не одна, подарувало б мені полегшення. Саме тому мені хочеться поділитися своїм випадком і підтримати тих, хто розуміє, що щось не так, але не знає, куди тікати і як жити.

Як все починалося

Я усвідомила, що страждаю від тривожного розладу з вегетативними кризами (панічними атаками) лише 2 роки тому. Далося мені це нелегко.

Перед новим, 2021 роком, я просто не змогла встати — у прямому розумінні. Сил зовсім не було. Коли таки піднялася на ноги – вони підкосилися. Я страшенно злякалася, викликала швидку, мене відправили до кардіолога. Проблем із серцем не виявили, і після обстежень лікар призначила транквілізатор та препарати для зміцнення судин.

Я переїхала до мами до маленького містечка під Краснодаром: жити одній було неможливо. Сил не було, я не могла навіть прийняти душ стоячи. Доводилося ставити маленький табурет прямо у ванну і сідати на нього. Мене вистачало хвилин на 10 активності, потім лише лежати. Я приймала вітаміни, намагалася пити соки, їсти фрукти та овочі. Але апетиту не було. Іноді прийоми їжі закінчувалися блювотою. Тахікардія не проходила, я постійно потіла.

31 грудня ми з мамою пішли по продукти для новорічного столу. Я впала посеред торгової площі і не змогла підвестися. Люди допомогли довести мене до машини. Затягнути мене додому мамі допоміг водій таксі.

Ми знову викликали швидку, але лікарі не змогли нічого зробити — мені просто запровадили заспокійливе та запропонували госпіталізуватися до відділення терапії. Але я відмовилася: не могла уявити, як опинюся в палаті з чужими людьми, повністю знесилена.

Я прошерстила всі медичні портали в інтернеті, намагалася сама зрозуміти хоч щось. Щойно лікарі знову повернулися до роботи, я спробувала потрапити до кардіолога, щоб мені призначили інше лікування. Мені прокапали ноотропи та вітаміни, лікар наполягла на продовженні лікування транквілізаторами, хоча мені від них ставало лише гірше.

Напруга в голові зростала. На мене накочували напади, які я важко можу описати навіть зараз.

Щось схоже на панічну атаку у поєднанні з відчуттям горя, безвиході та пригніченості. З кожним днем ​​все важчало.

Першого робочого дня після свят я зібралася на роботу, але так і не доїхала. Мені знову викликали швидку. Частота пульсу — 160 ударів на хвилину, високий тиск, слабкість, тремор у тілі і відчуття, що божеволію. Я буквально втратила контроль над собою.

Якоїсь миті з’явилося відчуття, що я можу накласти на себе руки, аби припинити це відчувати. Терпіти шалену слабкість, напруження в голові та постійне відчуття нудоти було неможливо. Я просто не могла так жити. Мене охоплював жах, що це ніколи не закінчиться.

Спроби встановити діагноз тривали. Я кочувала за різними лікарями, звичайно платними. Здала сотню аналізів, зробила МРТ головного мозку та судин, УЗД усіх органів черевної порожнини та судин шиї, перевіряла щитовидну залозу. Але діагнозу не було.

Зараз це мене дуже дивує. Ніхто з лікарів навіть не згадав психіатра чи хоча б невролога. Мене брали терапевти, кардіолог, ендокринолог. Список ліків поповнювався, прописувалися стандартні легкі заспокійливі або денні транквілізатори, які мали допомогти, але мені просто не підходили.

Що було далі

Я боялася залишатися сама, постійно плакала і майже нічого не їла. Мама дуже страждала, дивлячись на мене, і це ще більше посилювало мій стан. Вона ніколи не стикалася з подібним і не знала, чим допомогти. Дійшло до того, що я перестала виходити на балкон: боялася вистрибнути з вікна. Цілком серйозно.

Мене це шокувало та лякало одночасно. Я дуже позитивна і життєрадісна людина, а тут раптом думки про вихід у вікно.

Як не дивно, мене врятувало те, що стан нервової системи ще більше посилився.

Стало двоїтися в очах. Щось прочитати чи подивитися можна було, тільки заплющивши одне око. Я звернулася до офтальмолога та навіть зробила КТ очних яблук. Фізично із зором було все гаразд.

Тоді я зібрала речі і повернулася до Краснодара. Мама взяла відпустку та поїхала зі мною. Там ми разом відвідали невролога. Він перший згадав депресивно-тривожний розлад.

Це було справжнє везіння. Я потрапила до досвідченого лікаря, професора неврології. Він прописав мені антидепресанти та направив до психіатра. Пити ліки я не стала: злякалася.

До того ж у той момент додалася ще й страх самої себе. Я неадекватна? А раптом я завдаю шкоди собі та мамі? Якоїсь миті виник ще й страх у пориві нападів паніки втратити контроль, убити себе і маму. І ці думки не давали мені спокою.

На цьому етапі я познайомилася із дереалізацією. Складалося враження, що я не я, мене нема, а світ нереальний. І все це сон чи погана гра. Дереалізація часто супроводжує хворих на депресію або тривожні розлади, і тепер я знаю, що це не страшно. Але тоді я була наче на межі повного божевілля.

Я не могла позбутися пригніченості та тривоги. Через двоїння в очах не могла дивитися кіно чи читати книги. З’явився страх сліпоти. На роботі довелося взяти лікарняний. Я просто лежала вдома і подумки повзла у бік психлікарні або цвинтаря.

Можна довго описувати те, що відбувалося зі мною в цей період, але настав час закінчити цей страшний епізод. Світло в кінці тунелю все ж таки з’явилося.

Як мені поставили діагноз

До психіатра я все-таки дійшла, але майже через рік. Приступи паніки тоді тривали кілька годин, я вибігала вночі надвір і бродила одна. Полегшення наставало, коли з’являлися люди, які поспішали на роботу та навчання: мені допомагала думка про те, що я можу звернутися за допомогою і вони не пройдуть повз мене.

Я тримала під рукою телефон клініки, в якій психіатр виїжджав додому за екстреним викликом. Це також допомагало. Я заспокоювала себе, що якщо справді буду близька до втрати контролю — одразу викликаю лікаря прямо додому.

Психіатр призначила ті самі антидепресанти, що й невролог, поставила остаточний діагноз. З того часу настало просвітлення. Зараз я досі докоряю собі за те, що так довго тягла з візитом до лікаря.

Стільки місяців жила у муках, хоча було багато можливостей зупинити це.

Мені полегшало не відразу. Після першого візиту я відчула крихітну впевненість, що я в надійних руках і зможу повернутись до нормального життя. А десь через місяць напади паніки зійшли нанівець, тривога та нав’язливі думки зберігалися, але я з ними боролася. Точніше, навіть так: я просто змирилася і визнала, що вони є. І найближчим часом нікуди не підуть.

Я просто жила і намагалася, щоб ці недуги не псували мені життя. Продовжувала прийом препаратів під контролем лікаря, опанувала методи самотерапії. На прийомі у психіатра ми з’ясували, що перші симптоми розладу були у мене ще в дитинстві та підлітковому віці. Але тоді все це списували на важкий характер, емоційність та сприйнятливість.

Як справи зараз

Зараз жодних препаратів я не приймаю. Разом із лікарем ми скасували їх поступово, рецидиву не сталося. Я маю рецептурні нейролептики в аптечці на екстрений випадок — мені так спокійніше. Я завжди беру пігулки, коли кудись їду або йду надовго.

Якщо відчуваю тривогу — намагаюся комусь зателефонувати, почати читати або просто подумки описую людей, яких бачу. Мені дуже допомагає музика — щось підбадьорливе чи запальне. Коли відчуваю напругу в тілі, танцюю. Жваве, дико! І після цього відчуваю свободу та душевний комфорт.

Я щодня вчуся жити з тим, що маю. Веду щоденник: це дуже допомагає. Перемикаю увагу, якщо починаю зациклюватись, пишу списки того, що добре, коли здається, що все погано.

Іноді напади тривоги накочують і просто знерухомлюють мене, але я вже знаю ворога в обличчя.

Головне – не піддаватися. Своїм мозком можна керувати. Я щодня змушую себе вірити, що тривога не страшна, що я сильніша за неї, що це просто фонові шуми, які не впливають на нас.

Через рік я вступила вчитися на психолога. Здається, завдяки тому, що зі мною сталося, я знайшла себе. Знайшла свій шлях. Можу сказати, що моє життя сильно покращало з того часу, як я почала займатися ментальним здоров’ям. Мені вдалося замінити у своїй голові питання «за що?» на «навіщо мені це?».

Крім терапії тривоги та нав’язливих думок я активно займаюся кризовою терапією та самовизначенням. Вийшла з жахливих стосунків і знайшла справжнє кохання, змінила роботу. Звучить просто, але насправді це не зовсім так.

Я заміжня. Мій партнер в курсі мого діагнозу, деякі друзі також. Я відкрито про це говорю, не соромлюся свого стану. Так, так сталося. Але із цим можна жити. Я знаю.

Що в результаті

Сподіваюся, що моя історія допоможе тим, хто щодня бореться з невидимим ворогом і навіть не розуміє, що з ним відбувається, але відчуває, що щось не так. Хочу сказати: не бійтеся психіатрів! Ви не псих, ніхто вас не засудить, а якщо засудить, то це не ваша проблема, а його. Навпаки, ви знайдете підтримку, розуміння, допомогу.

Лікар підкаже, що робити, як допомогти собі. Багато проблем можна вирішити за допомогою психотерапії або прийомів саморегуляції, без медикаментів, або короткостроковим їх прийомом.

Якщо вам погано – обійміть себе подумки і запишіться на прийом до психолога або психіатра. І не здумайте зневірятися: це не назавжди! Легкість та щастя повернуться знову. Тягніть себе до позитиву, навіть якщо сил немає. А я продовжую свою боротьбу та тримаю кулаки за вас!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *