1. Мікрохвильова піч
В 1945 Персі Спенсер, американський інженер-самоучка зі штату Мен, був прийнятий на роботу в компанію Raytheon Technologies Corporation. Там він мав розробляти активні радари для уряду США.
І якось чоловік помітив, Що мікрохвилі від його експериментального апарату розплавили шоколадний батончик у нього в кишені. Персі зрозумів, що цей ефект буде цікавішим за виявлення всяких там літаків.
Спенсер поклав поруч із трубкою магнетрону попкорн, і той розігрівся так, що аж захрумтів. Поклав яйце і воно вибухнуло.
Персі та його помічник Ролі Хенсон зробили металеву шухляду, засунули туди магнетрон — і це стало першою у світі мікрохвильовою піччю. Проект вони іронічно назвали Speedy Weenie (Швидка сосиска).
Компанія Raytheon оцінила задум свого співробітника: боси зрозуміли, що на споживчому секторі електроніки в результаті можна буде заробити більше, ніж на військовому.
Перші мікрохвильові печі були розміром майже з газову пічку, підключалися до водопроводу, оскільки мали рідинне охолодження, і мали невелику популярність. Але як тільки придумали, як скидати температуру магнетрону за допомогою повітря, винахід справив фурор. У результаті 1975 року мікрохвильові печі в Америці обігнали з продажу газові плити.
2. Застібка-липучка
У 1941 році швейцарський інженер Жорж де Местраль пішов у похід до Альп зі своїм собакою. А коли повернувся, виявивщо у пса вся шерсть у реп’ях.
Інша людина почистила б вихованця та й забула про це прикре непорозуміння. Але де Местраль мав розум винахідника, тому він відірвав кілька колючок і пішов розглядати їх під мікроскопом. Потім він оглянув свої штани — теж вкриті реп’ями — і вирішив створити матеріал, який чіплявся б до всього так само добре.
Жорж експериментував дев’ять років, поки не помітив, що нитки нейлону в синтетичній тканині при зрізанні утворюють такі ж гачки, як у реп’яха. Ще рік пішов на те, щоб винайти ткацький верстат, який би створював такі міні-гачки автоматично. І в 1951 де Местраль нарешті запатентував свій винахід.
Щоправда, спочатку воно було не дуже популярним, тому що тканина виглядала непривабливо. Але на початку 1960-х років де Местраля запросили у NASA допомогти створювати скафандри для астронавтів, і там він зумів домогтися того, щоб липучка була не лише функціональною, а й стильною.
У результаті тканину стали купувати виробники костюмів для лижників, пірнальників та моряків. Жорж відкрив текстильні центри в Німеччині, Швейцарії, Великій Британії, Швеції, Італії, Нідерландах, Бельгії, США та Канаді, і винахід озолотив його.
Зараз липучки зустрічаються буквально всюди: на одязі та взутті, у медичних приладах і навіть на зарядних кабелях ноутбуків. І все це через собаку де Местраля, якому в далекому 1941 році спало на думку залізти в реп’яховий кущ.
3. Сахарін
Сахарин, один з найпопулярніших у світі штучних підсолоджувачів, майже не дає калорій, але при цьому в 400 разів солодший за цукор. Він був виявлено 1878 року німецьким хіміком Костянтином Фальбергом, який працював над аналізом кам’яновугільної смоли в Університеті Джона Хопкінса.
Якось чоловік погано помив руки після роботи і, прийшовши додому, виявив, що солодкі пальці. Він повернувся до лабораторії і… почав пробувати на мову все більш менш безпечні хімічні сполуки, з якими взаємодіяв того дня.
Будь-який сучасний хімік скаже вам, що куштувати смак реагенти — дуже погана ідея. Все тому, що у сучасних вчених помер дух авантюризму.
Під час дегустації Фальберг зрозумів, що йому підсолодив руки сульфімід бензойної кислоти. Разом із засновником лабораторії Айрою Ремсеном він опублікував кілька статей про це поєднання у 1880-х. А 1884 року Костянтин запатентував свою знахідку як «сахарин» і почав промислове виробництво, яке зробило його багатим.
Президент Університету Хопкінса Айра Ремсен, до речі, у патенті Фальберга згаданий не був, хоча його заслуг у дослідженнях властивостей речовини було не менше. З цього приводу він досить жовчно висловився: «Фальберг – негідник Мене нудить, коли я чую, як моє ім’я згадується поруч із ним».
Довгий час сульфімід бензойної кислоти був не особливо популярним, але під час Першої світової війни через брак цукру він став його замінником. Крім того, люди, які сиділи на дієті, і діабетики особливо оцінили сахарин, тому що він не має харчової цінності та не підвищує рівень глюкози.
Зараз його використовують при виробництві цукерок, печива, зубної пасти, жувальної гумки і підсолоджують їм ліки.
4. Віагра
Віагра стала першим у світі препаратом від еректильної дисфункції, але спочатку вона створювалася не для цього. Компанія Pfizer синтезувала хімічна речовина силденафілу, сподіваючись створити ліки від серцевих захворювань.
Клінічні випробування показали, що серце віагра не лікує. Але виявився інший цікавий ефект: чоловіки, які отримали таблетку, зазнавали потужної ерекції.
У Pfizer одразу збагнули, що до чого, і провели ще випробування. Цього разу препарат тестували на 4000 чоловіків із еректильною дисфункцією. Результати були чудові. Так було винайдено таблетку, назву якої знають зараз усі — навіть ті, кому її приймати особливо й не треба.
5. Інсулін
У історії медицини суто випадково вигадували як таблетки підтримки ерекції, а й препарати, дозволяють рятувати життя. На кшталт пеніциліну, який знайшли у згнилому гарбузі. Або ще приклад…
У 1889 році два лікарі Страсбурзького університету, Оскар Мінковські та Йозеф фон Мерінг, намагалися Розібратися, як підшлункова залоза впливає на травлення. З цією метою вони взяли і вирізали цей самий орган у собаки.
За кілька днів дослідники помітили, що навколо собачої сечі рояться мухи. Вирішили перевірити її і виявили високий вміст цукру.
Ці двоє зрозуміли, що ненавмисно зробили собаку діабетиком і що підшлункова залоза регулює рівень цукру в крові. Вже пізніше, між 1920 та 1922 роками, дослідники з Університету Торонто, ґрунтуючись на висновках Мінковські та фон Мерінга, змогли виділити секрет підшлункової залози. Вони назвали його інсуліном.
6. Анестезія
У 1772 році англійський дослідник і хімік Джозеф Прістлі синтезував закис азоту і обізвав її складно – дефлогістоване азотисте повітря. Флогістон — це такий уявний «горючий невидимий газ», наявністю якого тоді вчені пояснювали горіння.
Закис Прістлі відкрив, але ось особливого значення їй не надав. Проте пізніше, у 1794 році, Томасу Беддоусу та Джеймсу Уатту вдалося сконструювати апарат для дихання нею – і вони вирішили лікувати з його допомогою туберкульоз.
Апарат поставили в підвалі Беддоуса та почали тестувати на пацієнтах терапію «медичним повітрям». Доглядати її призначили асистента Гемфрі Деві.
І Деві помітив, що сухотні хворі, на яких відчувався закис азоту, ставали надто веселими.
Гемпфрі зрозумів, що апарату можна знайти застосування цікавіше. Він назвав речовину, що виділяється «веселящим газом» і з 1799 року став влаштовувати вечірки для британських аристократів, під час яких накачував гостей закисом азоту.
Лорди та леді, вдихнувши газку, починали сміятися і навіть каталися по підлозі в шалених нападах ейфорії. А Гемпфрі при цьому давав охочим подихати ефіром, що чинить протилежний ефект — сонливість, умиротворення та відчуженість від мирських турбот.
Майже 44 роки єдиною функцією закису азоту була розвага пересичених задоволеннями багатіїв, поки 11 грудня 1844 дантист Горацій Уеллс не здогадався використовувати цю речовину, щоб безболісно виривати пацієнтам зуби. Так було винайдено анестезію.
7. Тефлон
Матеріал, яким покриті ваші сковорідки, теж був винайдений випадково. Якось у 1938 році хімік Рой Планкетт із компанії Dupont намагався створити новий холодоагент. Однією з речовин, з якою він експериментував, був газоподібний тетрафторетилен.
Рой помістив балон із газом у сухий лід і залишив на деякий час. А коли повернувся, виявив, що газу в ємності немає, хоча та була закупорена.
З цікавості Планкетт розпиляв балон і виявив, що через холод і контакт із залізом газ перетворився на речовину, що осіла на стінках судини. Воно виявилося термостійким, слизьким та інертним до кислот. У результаті Dupont цю субстанцію в 1941 запатентувала, а в 1945 зареєструвала під торговою маркою «тефлон».
Спочатку речовина ця використовувалася в установках зі збагачення урану. Їм покривали клапани та ущільнення у трубах, що містять високореактивний гексафторид урану.
Але тефлону знайшлося та інше застосування. Наприклад, в 1954 році французький інженер Марк Грегуар заради інтересу покрив їм свої рибальські снасті. А його дружина Колетт запропонувала йому зробити те саме з її сковородами.
Грегуар покрив сковорідку дружини сумішшю тефлону та алюмінію та назвав її Tefal. Так з’явилося антипригарне покриття, яке, як відомо з реклами, завжди думає про вас.
